Перше, що я зробив — спробував взятися за все одночасно. Відкрив п'ять вкладок, почав писати презентацію, паралельно відповідав на дзвінки про маму, намагався підготувати матеріали для іншого проєкту. Через годину я нічого не зробив, але голова вже розколювалася.
Тоді я зробив те, що мені поради дала подруга ще місяць тому — виписав все на папір. Не в додаток, не в заміткі на телефоні, а саме на папір. Кожне завдання окремо. Побачив список і зрозумів — фізично неможливо зробити все. Треба вибирати.
Найважче було прийняти, що щось доведеться запустити. Я завжди намагався встигнути все, вважав це питанням професіоналізму. Але в той момент варіантів не було. Я подзвонив одному клієнту і чесно сказав: "Не встигаю, потрібен ще день". Чекав скандалу, а він просто сказав: "Окей, не проблема".
З мамою було складніше. Я не міг просто відкласти це, але й сидіти в лікарні цілий день теж не виходило. Попросив брата взяти частину на себе. Раніше я б вважав, що маю впоратися сам, але тут зрозумів — це нормально розділяти відповідальність.
Наступні два дні я працював блоками. Дві години на презентацію, дзвінок в лікарню, година на другий проєкт. Без перемикання між вкладками, без спроб робити все паралельно. Коли працюю над чимось — працюю тільки над цим.
Що мені реально допомогло — я перестав перевіряти телефон кожні п'ять хвилин. Поставив конкретний час для дзвінків і повідомлень. Звучить жорстко, але коли ти постійно смикаєшся між завданнями, мозок не встигає концентруватися.
До п'ятниці я закрив основні речі. Не ідеально, не так, як планував, але закрив. Мама почала йти на поправку. Клієнти отримали те, що їм було потрібно. Я був виснажений, але не зламаний.
Головне, що я зрозумів — не можна бути супергероєм. Коли все валиться одночасно, треба приймати, що щось піде не за планом. Краще зробити три речі нормально, ніж впоратися з п'ятьма і вигоріти.
Ще один урок — просити про допомогу не соромно. Я завжди вважав, що мушу все тягнути сам. Але коли ти розділяєш навантаження, це не слабкість. Це розум.